Лілія Чорна

Законодавча база

Банкнота з’явилася унаслідок Закону Центральної Ради від 1 березня 1918 року “Про грошову одиницю, биття монети та друк державних кредитових білетів”, згідно з яким було запроваджено нову грошову одиницю — гривню, яка поділялася на 100 шагів і дорівнювала ½ карбованця.

Центральна Рада встигла також ухвалити Закон “Про випуск на 100 млн знаків Держскарбниці” і замовити у Берліні друк банкнот номіналом 2, 10, 100 і 500 гривень. Замовлення і друк номіналів на 1000 і 2000 гривень відбувалося вже за Гетьманату, тобто після 29 квітня 1918 року. Тому саме на цих останніх банкнотах вже містився напис не “Українська Народня республіка”, а “Українська держава”.

Фактичне ж введення в обіг банкноти номіналом 1000 гривень відбулося за півтора місяця до кінця Гетьманату. Купюрою фактично розраховувалися до завершення Громадянської війни на території колишньої Російської імперії.

За законом Центральної Ради про виготовлення зразків грошей дбало Міністерство фінансів, при якому в березні 1918 року було створено Мистецько-ґравірувальний відділ. Від створення відділу до червня 1919 року керував відділом художник Іван Мозалевський. Між іншим, також автор ескізів купюр 1000 і 2000 гривень.

Відділ працював у співпраці із Експедицією заготівлі державних паперів, яку було створено при київській друкарні Василя Кульженка. Вона оголошувала мистецькі конкурси. А ось ескізи брали у роботу за рішенням спеціальної комісії при Міністерстві фінансів. Вона ж контролювала якість друку у Німеччині.

10 серпня 1918 року Гетьман Павло Скоропадський підписав закон про затвердження Статуту Українського державного банку. Згодом, 2 вересня, відкрився перший український центробанк. Але працювати він, зокрема як емісійний банк, почав раніше. Відповідно на банкноті номіналом 1000 гривень ми бачимо підпис Директора Державного банку і Скарбника.

Чим підкріплювалася?

Солідний номінал вартістю 1000 гривень насправді не забезпечувався золотом, як і решта національної валюти. Адже Українська Центральна Рада, як і її наступники, не мали жодного золотого запасу. Тому частина тогочасних економістів навіть виступала проти введення в обіг власних грошей.

Борис Мартос (1879–1977), міністр фінансів УНР у 1918–1920 рр., голова Ради міністрів УНР у квітні-серпні 1919 р.

Утім, перемогли прихильники функціональної теорії. Згідно з нею національна валюта забезпечувалася запасами цукру й борошна, на які держава у той час мала монополію. Звісно, йшлося не про те, щоб за вимогою видавати населенню цукор і борошно в обмін на національну валюту. Зі спогадів Бориса Мартоса, міністра фінансів УНР, йшлося більше про те, щоб отримати “довір’я населення”.

Формально один карбованець мав містити 17,424 долі щирого золота, як і російські царські рублі. Гривня ж, яка дорівнювала половині карбованця, містила 8,712 долі чистого золота.

Населення, як на такий політично нестабільний час, прийняло національну валюту загалом добре. Українські гроші ходили нарівні із “керенками”. Однак старі царські (“романовські”) гроші цінувалися все ж вище.

На міжнародному рівні на підставі договору між Україною з одного боку і Німеччиною та Австро-Угорщиною з іншого було встановлено, що один карбованець дорівнював 1 німецької марки, або 2 австро-угорським коронам. Також карбованець становив половину золотого франка. А у Польщі українська валюта короткий час була ще платіжним засобом навіть після поразки УНР.

Друк

Тоді в Україні не було належного обладнання і матеріалів для виготовлення якісних грошей. Це підтвердив досвід 100 карбованців, перших українських банкнот, які були надруковані на початку 1918 року у друкарні Кульженка.

Київ, 1918 рік

Вони була надруковані за допомогою літографської машини, роботу якої легко відтворити зловмисникам. До того ж перша українська банкнота не мала належного захисту: водяних знаків та гільйоширної сітки. Єдина фабрика на Правобережжі, яка могла б виробляти папір із водяними знаками, знаходилася у Полонному на Волині. Тобто у прифронтовій смузі, де її могли захопити більшовики. Виготовлення гравером гільйоширної сітки потребувало часу, а видати зарплатню залізничникам необхідно було негайно.

Тому вже у липні 1918 року 100 карбованців було виведено із обігу. Натомість ухвалено рішення друкувати українські гроші у берлінській друкарні. На той час Німеччина була союзником УНР після підписання Берестейського миру (Брест-Литовського мирного договору). Там були надруковані банкноти 2, 10, 100, 500, 1000, 2000 гривень.

Кайзер Вільгельм II та Гетьман Павло Скоропадський. Берлін, вересень 1918 р.

Але доставка надрукованих грошей була не такою легкою справою. У Європі тривала Перша світова війна, її трусило у революційній лихоманці, розпадалися цілі імперії. Наземний шлях був перерваний. Так, один вагон українських грошей повернувся до Берліна через захоплення Холмщини поляками.

Тоді за дорученням міністра фінансів Бориса Мартоса фінансовий агент Супрун уклав угоду із щойно організованим акціонерним товариством Lufthansa. Перед п’ятьма, досить вже зношеними літаками, стояв неабиякий виклик — долаючи повітряні ями і Карпати, привезти важливий вантаж до України. Відомо, що не всі партії дісталися до Києва, зокрема, один літак розбився…

Дизайн банкноти

Ескіз банкноти 1000 гривень, як і номіналу 2000, підготував художник Іван Мозолевський. У дизайні переважають жовті і сині кольори. Він стриманіший за ті, що розробляв Георгій Нарбут. Утім, усіх художників – творців перших українських грошей об’єднувало відмінне знання історії України і бажання підкреслити спадкоємність державотворчих традицій.

Саме тому аверс банкноти обрамлений тригліфами — елементами дорійських колон. Зверху між ними розміщено лук-самостріл. Його подібне зображення зустрічаємо на міській печатці Києва з першої половини XVII століття. Унизу — інший різновид самостріла із печатки Києва — вже з 1671 року.

По центру вгорі містилася офіційна назва України за Гетьманату — “Українська Держава”, а також тризуб у колі, складеному з декоративних орнаментів, подібних до прикраси герба Війська Запорізького у книзі 1622 року “Вірші на жалосний погреб зацного рицаря Петра Конашевича-Сагайдачного”.

На зворотній стороні центральне місце займав уривок із закону: “Кредитові білєти Української Держави забезпечуються всім майном Держави. Кредитові білєти Української Держави ходять нарівні з золотою монетою. За фальшування державних кредитових білєтів виновних карається позбавленням прав і тюрмою”.

Площа банкноти обрамлена орнаментом, який нагадував прикраси на середньовічних срібних виробах.

Банкнота була досить великою за розміром — 196 мм х 125 мм. Тому часто її складали учетверо. Зокрема, 1000 гривень з наслідками саме такого використання представлені в експозиції Музею грошей Національного банку.

Банкнота була захищена водяними знаками у формі 6-міліметрових кіл та 10-міліметрових чотирикутних зірок.

Ще одні 1000 гривень?

Між іншим, номінал 1000 гривень мали також білети позики Державної Скарбниці, які вводилися Законом 12 квітня 1918 року. Друкували їх за дизайном Георгія Нарбута також у берлінській друкарні.

Це були облігації з дохідністю 3,6%. Пізніше їх використовували як сурогат паперових грошей через дефіцит розрахункових грошових одиниць.

Що можна було придбати на 1000 гривень?

У грудні 1918 року, тобто саме після введення в обіг 1000 гривень, уряд Директорії закуповував майно для армії. По Києву було розміщено оголошення, у яких містилися державні закупівельні ціни, які могли бути трохи меншими ринкових.

Отже, для спорядження вояка Директорії купували:

• шапку сукняну — за 4 крб;

• шапку вовняну — 5 крб;

• шинель армійську — 25 крб;

• пару чобіт — 40 крб;

• гвинтівку — 15 крб.

А ось ціни на найважливіші потреби цивільного населення були такими:

• масло — 4 крб за фунт (406 г);

• сир — 1-4 крб за фунт;

• хлібина — 20-80 шагів.

Газету можна було придбати від 10 до 50 шагів (0,1–0,5 крб) за примірник.

У Музеї грошей Національного банку

Очевидно, що банкнота вартістю 1000 гривень могла бути рідкісною гостею у гаманці кухарів, покоївок і лакеїв, які отримували лише 30-50 крб на місяць (нагадаємо, що тоді у Києві була в обігу грошова рубльово-карбованцево-гривнева суміш). Та й київському звичайному чиновнику і вчителю гімназії вона була “не по кишені”. Їхня заробітна плата становила 200-250 крб.

А ось посол, чи міністр цілком міг отримати зарплатню однією такою банкнотою, якій ми присвятили сьогоднішню розповідь.