Андрій Блінов
|
|
Вважається, що мінімально необхідним умінням будь-якого міністра фінансів повинна бути здатність говорити «ні». А що повинен говорити глава центрального (національного) банку, і з чим взагалі асоціюється слово «центробанк»?
У свідомості широких мас — виключно з грошовим верстатом. (Нехай це і багато разів неправильно з експертної точки зору.) У справі монетарної політики не обійтися бінарними «так» і «ні». Рівно з тієї ж причини, по якій крім дефляції і гіперінфляції існують інші інфляційні стани.
Пішли в минуле ті часи, коли головний скарбник карбував монету за прямою вказівкою суверена; зникли за історичним поворотом роки в заможних державах, коли політики легко маніпулювали процентними ставками, аби підвищити свою популярність. Мовляв, просто дамо народу та бізнесу низький відсоток, і буде всім щастя. Щастя не виходило, особливо в 1970-ті, коли то одну, то іншу неслабку в економічному плані державу захльостували хвилі двозначної інфляції.
Незалежність як наслідок сталості
Після цього нації все більше стали переконувати себе у необхідності сталого економічного зростання як запоруки їх багатства. Таке зростання передбачає не тільки і не стільки рівномірно високі темпи нарощування ВВП, скільки: (1) стабільні і передбачувані темпи цього зростання, (2) відсутність економічних обвалів і масштабних бульбашок, (3) стабільність фінансових інститутів, (4) низьку інфляцію. Кінгстонська конференція 1976 року, після якої світ став на засади валют, що вільно коливаються одна до іншої, в тому числі і про це.
Такий стан речей призвів до зростання незалежності центральних банків. Їх керівники стали призначатися асинхронно з політичним циклом, рішення таких глав переставали грати монопольну роль — віддаючи перевагу колективним (комітетським) голосуванням всередині центробанків. Цілями емісійних центрів стали проголошуватися загальноекономічні завдання: наприклад, низька інфляція, підтримання високої зайнятості, підтримка економічного зростання.
У найбагатших країнах світу (вони входять до клубу Організації економічного співробітництва та розвитку або «Клубу 36») буквально за одне-два покоління мільярди людей звикли до низької і стабільної інфляції. А також — до думки, що процентні ставки за їх банківськими вкладами та іпотекою знаходяться під контролем.
Такі різні Вашингтон і Анкара
Уже в 2000-х глобальна інфляція стала притискатися до позначки 3%, лише в роки світової кризи ненадовго відхилившись від такої медіани. Ідея незалежного центробанкінга настільки зміцнилася, що у першій економіці планети тамтешньому президенту Трампу ніяк не вдається схилити ФРС до зниження процентних ставок. Хоча схиляє і схиляє.
Керуючі дюжиною резервних банків чудово усвідомлюють, що повернення базової ставки по федеральних фондах впритул до нуля у нинішніх умовах (економічне зростання максимальне за останні 13 років, а безробіття мінімальне за 18-річний період) призведе до швидкого сплеску інфляції й необхідності нарощувати соціальну допомогу. А там доведеться передавати нові привіти дефіциту бюджету. Так що економічному оглядачеві Стівену Муру та бізнесменові Герману Кейну ще не один тиждень доведеться пробиватися по президентській протекції у ряди ради керуючих ФРС.
І зовсім не факт, що, потрапивши туди, вони стануть сліпо виконувати всі побажання Білого дому. У штаб-квартирі Феда термін куди довше президентського — 14 років, причому ротація членів відбувається не одночасно, а лише однієї людини раз на два роки. Просто як 7 х 2 = 14. Життєва гра в довгу.
Навпаки, у Турецькій Республіці перетягування каната з центральним банком завершилося інакше. Банк Туреччини тривалий час тримав облікову ставку на рівні 7,5%, водночас інфляція піднімалася до 10%. Президент Ердоган наполегливо просив ставку знизити, пояснюючи виборцям механізм, якраз насправді протилежний економічному закону — мовляв, що нижче базова ставка центробанку, то нижче ціни. Незабаром вже було не до зниження ставок: інфляція підстрибнула до 25%, курс ліри до долара обвалився майже вдвічі...
Центробанку стало не до Ердогана зокрема та політиків взагалі: піднявши ставку до 24% річних і вдавшись до низки інших заходів з обмеження ліквідності, вдалося і курс стабілізувати, і інфляцію збити. Але шлейф політизованих рішень поки сильний: ціни у Туреччині зростають в річному вимірі на 19%. Вкрай багато для клімату стабільного економічного зростання.
Спроби знищення незалежності центральних банків мають головну причину. Її звати популізм
Незалежність не є вседозволеністю
Спроби знищення незалежності центральних банків мають головну причину. Її звати популізм. І там, де інститути не руйнуються протягом терміну каденції таких політичних лідерів, стабільність вдається відстояти. Частково тому, що сфера діяльності центральних банків розширилася після глобальної кризи 2007–2008 років. Багато центробанків здійснили політику грошового розширення, тепер більшість з них володіє величезними портфелями державних облігацій, одночасно контролюючи фінансову індустрію.
Нарешті, тенденції останньої чверті століття показали, що незалежність центральних банків не можна плутати з розбещеністю і вседозволеністю. При всіх подібних установах є наглядові ради. Вони стверджують результати роботи в довгу (річні звіти, виконання цілей монетарної політики, програм фінансової стабільності тощо). Однак питання гнучкості операційного управління залишаються у руках комітетів центробанків та їх правлінь. Як правило, центральні банки підзвітні національним парламентам і регулярно звітують. А призначення в такі організації на керівні посади супроводжується великим переліком вимог до навичок і репутації.
Останню банкстери, які грають в довгу (читай — будують свої багаторічні кар'єри), аж ніяк втрачати не хочуть. Тому погано відгукуються на одномоментні настрої політиків та громадськості. Не завжди і не скрізь, але у заможних країнах зазвичай виявляються глухуваті. Це хороший недолік.