Андрій Даниленко
|
|
Фінансову стабільність зазвичай люди визначають просто: коли купівельна спроможність грошей є сталою, а учасники фінансового ринку в цілому виконують свої зобов’язання. Однак економісти формулюють це поняття значно прискіпливіше й ретельно вивчають рецепти забезпечення фінансової стабільності. Андрій Даниленко дослідив кращу світову практику з цього питання та сформулював ґрунтовні професійні відповіді на прості питання.
Що таке фінансова стабільність?
Фінансова стабільність — стан, до якого прагне будь-яка фінансова система. Хоча це поняття інтуїтивно зрозуміле, чітко дати йому визначення — непросте завдання.
Найпростішим можна вважати визначення фінансової стабільності як відсутності фінансової нестабільності. Значною мірою підхід МВФ у цій сфері сформулював Г. Дж. Шиназі: фінансова система може вважатися стабільною, якщо виконується низка критеріїв, зокрема, стосовно ефективного розподілу фінансових ресурсів, спроможності оцінювати та управляти ризиками, здатності виконувати основні функції навіть в умовах кризи. Водночас деякі дослідники вважають останній фактор достатньою ознакою фінансової стабільності.
В Україні визначення фінансової стабільності прописано у Стратегії макропруденційної політики НБУ:
Фінансова стабільність — це стан фінансової системи, за якого вона здатна належно виконувати свої основні функції, такі як фінансове посередництво та здійснення платежів, а також протистояти кризовим явищам. Фінансова система вважається стабільною, якщо: а) вона ефективно перерозподіляє ресурси від власників заощаджень до інвесторів; б) фінансові ризики ретельно оцінюються та адекватно управляються; в) фінансова система здатна абсорбувати шоки без значних негативних наслідків.
Чому про це зараз багато говорять?
Глобальна криза-2007/08 сприяла популяризації та поширенню ідей політики, спрямованої на виявлення та обмеження системних ризиків з метою досягнення фінансової стабільності. Те, що завдало шкоди багатьом фінансовим системам, підняло на поверхню вразливості фінансового сектору та недоліки у роботі регуляторів. Одним з цих недоліків був брак уваги до фінансової системи загалом. Іншими словами, було відсутнє розуміння потреби сприяти фінансовій стабільності. Наслідком цього стало вибухове поширення теоретичних досліджень та практичних напрацювань з макропруденційної політики.
Як виміряти фінансову стабільність?
На відміну від монетарної політики, щодо якої панує широкий консенсус стосовно основної цілі (цінова стабільність) та індикатора для вимірювання основної цілі (переважно індекс споживчих цін), макропруденційна політика значною мірою покладається на якісні (тобто не вимірювані кількісно) цілі й не має єдиних універсальних показників для їх оцінки.
Утім, регулятор має певний спектр показників, які допомагають виміряти рівень фінансової стабільності (наприклад, рівень непрацюючих кредитів в економіці, коефіцієнти боргового навантаження, співвідношення наданих кредитів до вартості застави та багатьох інших), а також комплексні індикатори, які дозволяють оцінити поточну ситуацію у фінансовому секторі, проте не дають прогнозу подальшого розвитку ситуації (наприклад, Індикатор фінансового стресу, представлений у Звіті про фінансову стабільність НБУ).
Для оцінки фінансової стабільності центробанки також вимірюють стійкість системи за різних сценаріїв (зокрема шокових), вивчають фінансові зв'язки фінансових установ (з іншими фінансовими установами та клієнтами), проводять опитування банків та компаній.
Чому саме центробанки переймаються фінансовою стабільністю?
У більшості країн виявилося, що регуляторами, які мають необхідні знання, експертизу та ресурси (людські, організаційні, фінансові), й по суті відповідають за фінансову стабільність, є центральні банки. Відтак сприяння фінансовій стабільності стало частиною мандатів багатьох центробанків світу.
НБУ отримав такий мандат у 2015 році. Законом України «Про Національний банк України» (ст. 6) встановлена функція сприяти фінансовій стабільності (як другий пріоритет після підтримання цінової стабільності).
Як центробанк може сприяти фінансовій стабільності?
Мандати центробанків на забезпечення фінансової стабільності мають різну глибину охоплення залежно від національних традицій, структури фінансового сектору, інших факторів. Це, зі свого боку, визначає характер внеску центрального банку у забезпечення фінансової стабільності.
Навіть за обмеженого мандату (як, наприклад, у випадках Швеції та Фінляндії) центробанк має значний вплив на фінансову стабільність. По-перше, він виконує важливу антикризову, стабілізаційну функцію кредитора останньої інстанції, до якого звертаються банки під час кризи, коли інші джерела фінансування недоступні. По-друге, у світовій практиці центробанки здійснюють оверсайт, тобто нагляд та/або управління платіжними системами, нормальна робота яких є критичною для фінансової стабільності. По-третє, вони узагальнюють унікальний набір даних про ринки та фінансову систему й мають необхідний кадровий потенціал для комплексного аналізу фінансової стабільності.
Водночас центробанки часто мають ширший мандат, який включає регулювання та нагляд за банківським або фінансовим сектором загалом. Така ситуація спостерігається у багатьох країнах Центральної та Східної Європи. За такого мандату центробанки можуть застосовувати широкий спектр пруденційних заходів для сприяння фінансовій стабільності. Передусім йдеться про макропруденційні інструменти, наприклад, контрциклічний буфер капіталу, який покликаний обмежувати глибину криз. Особливістю макропруденційних інструментів є те, що вони можуть бути застосовані адресно до окремої групи фінансових установ, пов'язаної з певним ризиком.
Український центральний банк має широкий інструментарій для забезпечення фінансової стабільності. Перше, що НБУ робить — якісний аналіз та інформування/попередження про виявлені ризики. Якщо попередження недостатньо, регулятор може застосувати макропруденційні інструменти: вимоги до капіталу чи ліквідності, а також інші (секторальні) інструменти.
Чому б не застосувати якомога більше макропруденційних інструментів, якщо вони забезпечують фінансову стабільність?
Макропруденційні заходи означають певні обмеження, які накладаються на фінансові установи. Зокрема, це може стримувати темпи розвитку і спричиняти втрати не тільки для банків, а й загалом для всієї економіки. Вони активно використовуються тільки тоді, коли такі обмеження допомагають уникнути великих втрат у майбутньому під час кризи.
Чи є процес застосування інструментів прозорим?
На сьогодні загальноприйнятою є думка, що прозорість публічної політики полегшує її сприйняття і відповідно підвищує її ефективність, що збільшує загальний запит на підзвітність державних органів. До цього додається міжнародна інтеграція фінансових ринків, завдяки якій політикою місцевих центробанків цікавляться інвестори з-за кордону, іноземні банки та інші міжнародні учасники.
Все це разом спричинило розширення обсягу комунікацій центральних банків про свою політику. Особливо вираженою ця тенденція є в Європі, де внаслідок створення єдиної валютно-фінансової системи фінансова інтеграція та координація державних політик досягли значної глибини. Європейська рада зі системних ризиків (ESRB) у 2013 році рекомендувала уповноваженим органам чітко та публічно визначити цілі та інструменти макропруденційної політики. У переважній більшість європейських країн на сьогодні це зроблено та оприлюднено у макропруденційних стратегіях.
Чи достатньо зусиль центральних банків для забезпечення фінансової стабільності?
Ні. Так само, як недостатньо потужності кондиціонера для охолодження кімнати, якщо усі її двері та вікна відчинені у спекотний день.
Крім політики центрального банку, на стан фінансового сектору впливають фіскальна політика, динаміка державного боргу, регулювання та нагляд за банками (якщо відокремлені від центробанку), небанківськими фінансовими установами та інфраструктурою фінансового ринку (зокрема платіжними системами та біржами). Тому як у розвинених державах, так і в економіках, що розвиваються, створюються механізми для співпраці органів, відповідальних за ці політики, задля фінансової стабільності. Зазвичай це рада або комітет з фінансової стабільності чи макропруденційної політики, який включає різні регулятори.
В Україні з 2015 року діє Рада з фінансової стабільності, яка є платформою для фахових дискусій керівників Національного банку, Міністерства фінансів, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, а також Фонду гарантування вкладів фізичних осіб.